«Скелети в шафі»: ще одна прем’єра Миколаївського драмтеатру

Постановка «Скелети в шафі», створена за п’єсою Іва Жаміака «Азалія», – вистава про те, що ми роками приховуємо від інших і від самих себе.

Читайте МН в Telegram: тільки важливі новини

У центрі історії – життя людей, які роками навчилися носити в собі те, що гнітить, але одного дня змушені відкрити правду – і перед собою, і перед тими, кого люблять. Головна героїня оповіді – Леа – представниця богеми, яка прагне любові, але боїться справжніх почуттів. Її випадкова зустріч із архітектором Давидом, який свою звичайність ховає за амбітними планами, переростає у романтичне захоплення. Але перш ніж вирости у щось справжнє, глибоке, їхнє кохання проходить шлях трансформацій, який зачіпає не тільки самих головних героїв, а й усіх персонажів вистави.

Режисером і водночас головним героєм постановки виступив Євген Сокольченко. Для нього поєднувати ці два амплуа хоч і непроста, але звична справа. Його Давид ніби давно домовився з собою не торкатися болючих тем. Але зустріч із Леа руйнує оборону. «Цією творчою роботою я проголошую: люди, подивіться навколо себе уважно! Раптом зараз поряд із вами ходить людина, яка зможе допомогти вам подолати свій біль, а можливо, навіть, зробить щасливою».

Леа у виконанні заслуженої артистки України Марини Васильєвої теж видалася непростою. Зовні успішна, ділова, сувора й стримана, вона ховає вразливість під маскою сили. «Ми усі хочемо бути коханими і боїмося справжніх почуттів», – зазначає вона.

На протилежному полюсі – Тереза, персонаж, який вносить у виставу іншу тональність. Вона не стільки протиставляє себе головним героям, скільки доповнює їх. Тереза у виконанні акторки Катерини Богданової – героїня, яка з’являється на сцені лише раз, але залишає відчутний слід. «Це своєрідна моновистава у полотні іншої», – каже акторка. Її присутність нагадує: минуле не зникає, навіть коли здається подоланим.

Другим планом розгортається лінія молодшого покоління – Матьє та Бетсі. Їхня взаємодія – це ще не трагедія досвіду, але вже драма нерішучості. «Моя героїня – інша, ніж усі навколо: пряма, відкрита, дуже людяна», – говорить про свого персонажа Олександра Шамшура. – «Бетсі вносить у нашу виставу свіжість і правду. Разом із глядачами я досліджую, як саме ця щирість живе всередині неї – чи це її сила, чи, навпаки, вразливість». Юні герої не тягнуть за собою багаж помилок Давида й Леа, але тягнуть інше – невміння назвати власні почуття вголос. У цій історії режисер ніби ставить питання: чи може молодість уникнути повторення чужих помилок, якщо навчиться не тікати від себе?

У виставі немає гучних ефектів чи штучних трюків. Є чесна історія про людей, які наважилися відчинити свої «шафи» й побачити там не лише скелети, а й шанс почати жити по-справжньому. Ів Жаміак у своїй «Азалії» тонко підводить персонажів до точки, де вони мають перестати ховатися за вигаданими ролями. Постановка Євгена Сокольченка лише підсилює цей мотив – через музику, світло, ритм, гру акторів.

У фіналі оповіді важливим стає не те, чи переможуть герої свої страхи, а те, чи наважаться вони перестати їх приховувати. Саме ця чесність – найтонший і найглибший нерв постановки, яка демонструє, що «скелети в шафі» – це не те, чого варто соромитися, а те, що можна навчитися приймати.

Тетяна Коренківська, журналістка

Фото: Сергій Нікольчук