Морпіх 36-ї бригади Михайло Діанов: у Маріуполі ми палили танки «мухами»

21 вересня його разом із 214 бійцями звільнили з російського полону під час обміну. YouTube-каналу Front 18 він розповів про бої за Маріуполь, поранення, російське полон і звільнення.

Михайло Діанов народився у Тернополі, закінчив місцеву музичну школу за класом фортепіано, коли навчався у тернопільському професійно-технічному училищі №11, разом із друзями організував музичну групу та з нею виступав. У 2015 році підписав контракт із ЗСУ і рік прослужив у 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Потім перейшов до 36-ї бригади. У її складі воював на Донеччині, захищав Маріуполь. 10 березня отримав поранення та потрапив до шпиталю, разом з іншими пораненими зі шпиталю був на «Азовсталі», потрапив у полон до росіян у травні.

Про захоплення «зухвалої висоти» біля Водяного

У районі Водяного (Донецька область) є така «висота 73». Самі сепари називали її «висота зухвала», чотири роки ніхто не міг вибити звідти сепарів. Це така зручна висота, вони там обстрілювали і вправо, і вліво. 360 градусів вони мали огляд. Тут наш комбат Віктор Сікоза домовився з командиром 2-го батальйону 79-ї бригади (позивний Єнот), і ми їх вибили звідти, вибили 1300 метрів посадки та цілу роту. Така гордість була: чотири роки ніхто не міг, а ми зробили. Відразу все обладнали, і три роки поспіль ми заїжджали на цю висоту.

Про те, як танки "мухами" знищували

9 березня на нас пішли перші танки. Волонтерівка – це сторона Сартани, північ Маріуполя, приватний сектор. Нас закинули... Наголошую, воював лише батальйон 36-ї [окремої] бригади морської піхоти. Ми палили танки «мухами» (реактивна протитанкова граната. – ред.). 22-а "муха" – нею танк спалити неможливо, але виявляється, коли ви стріляєте з 20 метрів у танк, під вежу, її клинить. Ми на двох танках це зазнали – реально працює. Вежа вже не крутиться. І тоді вже можна робити з тим танком усе, що завгодно.

А у нас не було ні Javelin, ні NLAW, я їх бачив лише по телевізору. У мене була ЗПГ (верстатковий протитанковий гранатомет. – ред.) моя ненаглядна, моя лялечка, моє сонечко. У нас були РПГ-22, РПГ-7, стрілецька зброя, кулемети, автомати. Всі. І нам кажуть: "На вас підуть танки". І нам дають шість протитанкових гранат. Шість. Вперше прийшли три танки та дві БМП. Ми їх знищили.
Про поранення

Буквально вранці я говорю напарникові: «Дімо, йдемо закладемо міни протитанкові. Нам якраз привезли. Ми їх дуже довго вимагали». Ми заклали міни, повертаємось назад, чую постріли, і мені перебиває руку.

Я падаю на спину, щоб площа поразки була меншою, і мені потрапляє в ногу... 10 березня я потрапив до Маріуполя до 61-го шпиталю. Там поряд приміщення "Нептун". Мене Тайра витягала якраз із машини. Вона була однією з тих, хто носив мене до операційного столу.

Надвечір я прийшов до тями після наркозу, побачив якусь ортопедичну конструкцію і зрозумів, що це апарат Ілізарова. Нога в гіпсі була, бо... Бачите, ось вхідне, ось вихідне, але тут костомаху зачепило, і палець повністю перебило, висів на шкірі. Його разом зібрали. Чотири кульові було. 12-го числа хтось зайшов із пацанів і каже: бої йдуть на [ТРЦ] «Порт-Сіті». Це бік Запоріжжя. Я зрозумів: все, нас беруть у кільце.

Про бомбардування шпиталю в Маріуполі

Я лежав у хірургії, а праворуч через стінку реанімація була. Вікна було закладено, зі мною було семеро людей. По «Нептуну» бахнуло, наше приміщення струснуло. Кажу: «Ціляються, мабуть, за шпиталем. Але куди по шпиталю бити? Це ж росіяни. Гаразд сепари там, а це ж кадрові військові. Вони розуміють»... Тільки я це сказав, приліт з хірургії. Тільки ковдрою встиг прикритися. Я в гіпсі на адреналіні став у отвір. А у коридорі люди лежали, купа 200-х. Одна бабуся вже хрипіла. Я розумію, якщо хтось із них живий, а я інструктор з тактичної медицини, я не зможу їм допомогти, бо маю лише одну руку робочу і ногу. Ніч пересиділи у підвалі, а потім, я так розумію, нас на Азовмаш повезли.

Як виживали на «Азовсталі»

Ми були у кільці. Поставок не було. Ми їли гнилі продукти. Там два магазини були: «Магазин 10» та «Магазин 20» азовсталівські. Бігали туди. Холодильники не працюють, там якісь крильця були. Нюхаєш, а вони смердять. Ну, на сковороду і давай... Діарея була у всіх 100% практично. Майже постійно, але ти нікуди не дінешся, ти маєш їсти.

Усюди пил, обстріли, бомбардувальники бомбили. Ми коли вгору вийшли, не було нічого там уже. Одні вирви. «Азовсталь» – це був жах...

Я ходив там, дрова збирав, щоб було чим топити і їсти готувати. З АТБ особисто два генератори витягнув, бо світла вже не було. Хлопці тягли макарони, крупи тощо. Потім побачив, що місцеве населення околиці Маріуполя таке, знаєте, алкогольно залежне... Вони накинулися на елітний алкоголь. Я взяв автомат, стрільнув у повітря, нецензурною лайкою вигнав їх і розстріляв весь алкоголь. «Ви фашисти. Як можна? Тільки фашисти можуть розстріляти алкоголь», – кричали вони. Ми залишили тільки горілку – робити перев'язки.

З 15-го на 16 травня був крайній момент, коли змогли Starlink, який був у нас, якось з горем навпіл відновити після обстрілу. І кожному дали по 30 секунд, щоб написати додому якесь повідомлення, і одразу попереджали: хлопці, вийшов наказ верховного головнокомандувача, що ми маємо скласти зброю та припинити військову операцію із захисту Маріуполя. Відповідно все, що ми зробили – ми не в полон здавались, а виконали наказ президента.

Про книги в полоні

Рятували шахи, нарди. Книги були, але книжка була розкішшю. Будь-яка. Щоб почитати книгу, треба було мати таку неймовірну річ, як цигарки, або назбирати буханець хліба. І тобі тільки на два дні максимум. Я віддав свою запальничку, щоб прочитати книгу «Егоїстичний ген».

Про війну в окопах

У 2017 році я був перекладачем на міжнародних навчаннях Sea Breeze на Широкому Лані, ми з американцями спілкувалися. Я їм розповідав наші історії, як сиділи в окопах. Вони: «Окопи? Це що, Перша світова війна? Ви в окопах сидите? Вони навіть не могли підібрати слово, як матюкнутися на наше керівництво.

Про перемогу

Я впевнений, що ми переможемо, бо вже перемагаємо. Я чекав на цей переломний момент. Ми всі дуже сильно чекали. І в Оленівці навіть був момент... Зараз, повірте, хлопці там краще почуваються морально, морально сильнішими стали, бо ми почали перемагати.