Коса і камінь: окупована краса Кінбурна та битва за ключ до морських шляхів

Чотири роки війни стерли кольори і звуки моїх спогадів. Я вже не певен, яким було безкрає орхідейне поле – пурпуровим чи фіолетовим. Де тепер та всюдихідна вантажівка, що зибучими пісками катала гостей Кінбурна? А де тихохідний баркас «Юпітер», в якому ми тіснилися на палубі і раділи грайливим дельфінам на тихій хвилі?

Чи вціліли вікові дуби Волижиного лісу, чи заросли грибні стежки? Де пелікани, фламінго і ті чарівні стреножені коні? Чи залишилися тепер лише чайки, баклани та вовки? Колись жовтогарячий берег був усіяний мушлями рапанів та крабами, а тепер вітер з лиману доносить запах війни, диму та гару. Коса залишається єдиним окупованим місцем Миколаївщини. Кожен день – це боротьба за право повернутися додому, де камінь має лежати на своєму місці, а земля – належати тим, хто її береже.

Втеча чи передислокація?

Кінбурнська коса – важлива територія на півдні України у стратегічному і тактичному сенсах. Контроль над нею – це питання природи і питання безпеки світового судноплавства. Потрапивши туди на роки, окупанти заблокували вихід у Чорне море суден із портів Миколаєва та Херсонщини. І ось на початку червня пролунали обнадійливі заяви про початок відступу російських підрозділів.

Партизани «Атеш» натякають на стратегічний тупик, в якому опинилися загарбники. Підрозділи 337-го десантно-штурмового полку рф, що окопалися в пісках Кінбурна, залишилися без боєприпасів, пального та продовольства. Спроба латати дірки, перекидаючи особовий склад між позиціями, ситуацію не рятує. Опинившись в ізоляції, ворог розпочав відхід з північної та із західної частини Коси. Інформацію про вимушений відступ загарбників підтвердив і командувач оперативно-тактичного угруповання «Одеса» Денис Носіков в інтерв’ю «24 каналу». На жаль, повний відступ поки лише мрії. Люди з приморських громад Куцуруба і Очакова, як і раніше, гинуть і чи не щодня потерпають від дронів і ворожої артилерії. А більшість смертельного металу вилітає саме з загарбаної території. Та і в ЗСУ наголошують, що зафіксовано лише внутрішню передислокацію та відведення сил від берегової лінії. Про викурювання ворога з Кінбурна в широкому розумінні говорити ще зарано.

Валіза без ручки

Дмитро Плетенчук, колишній миколаївський телевізійник, а нині пресофіцер Військово-Морських Сил ЗСУ влучно назвав Косу – «валізою без ручки

«У заповідній зоні зі складною логістикою, бездоріжжям та відсутністю споруд росіянам важко закріплюватися, маскувати техніку та забезпечувати особовий склад», – каже він.

Проте окупанти та їхні посіпаки навіть за таких обставин творять безчинства. Поодинокі колаборанти допомагають їм у цьому з особливим завзяттям. Одна адміністраторка телеграм-каналу торік увійшла до складу «виборчої комісії» та через так звану «кинбурнскую правду» здавала координати українських підрозділів. Нещодавно миколаївські прокурори оголосили їй підозру – вчинені злочини тягнуть на довічне ув’язнення. «Блогерка» нині переховується, але відповідальність перед законом неминуча.

Вросла в Кінбурн окупаційна бригада «Дон», перетворивши заповідник на місце для пиятик та грабежів. Коли рік тому окупаційне командування спробувало замінити цих декоративних «козачків» з шашками і нагайками за поясом на регулярні армійські частини, на Косі у стані загарбників спалахнув збройний конфлікт. Ульяновські десантники 337-го полку перемогли – в Покровці вони розстріляли чотирьох донських гульвіс, а їхні тіла скинули в море.

Смарагдова мережа

Кінбурнська коса – піщана. З Очакова її обриси можна розгледіти в потужний бінокль. Вона є продовженням півострова та частково відділяє Чорне море від Дніпровсько-Бузького лиману. Одночасно – це складова національного природного парку «Білобережжя Святослава» та регіонального ландшафтного парку. Триста видів птахів, пів тисячі видів рослин! Територія є однією з найбагатших за видовим складом не лише в Україні, а й у Європі, що і стало підставою для внесення її до Смарагдової мережі. Це природоохоронна мережа територій особливого європейського значення, що охоплює понад 45 країн. Загальна площа цих об’єктів перевищує 600 тисяч квадратних кілометрів, і вони відіграють ключову роль у збереженні видів та оселищ, що потребують охорони.

Для України участь у цій ініціативі стала частиною зобов’язань перед Європейським Союзом. Адже ці ділянки є критично важливими для збереження екологічного балансу всього континенту. І ось цей об'єкт перетворився на зону бойових дій. На місці унікального біорізноманіття тут випалена вогнем земля, наслідки якої вимірюються астрономічними сумами збитків.

Пожежі видно з космосу

За даними Державної екологічної інспекції Південно-Західного округу, лише шкода атмосферному середовищу Миколаївщини через бойові дії з лютого 2022 року склала майже п'ятсот мільярдів гривень. Левова частка – 300 мільярдів – припадає саме на Кінбурнську косу.

Як розповіла «Миколаївським новинам» головна спеціалістка відділу державного екологічного нагляду Надія Кривцун, окупація спричинила незворотні зміни в гідрології та повне винищення природних комплексів.

«Наслідки агресії для природи Кінбурна є нищівними. Ми фіксуємо не просто пожежі, а системне знищення флори та фауни. Втрачається біорізноманіття, масово гинуть тварини, руйнуються родючі ґрунти, а екосистема зазнає таких змін, що неможливо відновити за короткий термін», – наголошує Надія Кривцун.

Вкрали надгробок

А зайди на Кінбурні відзначилися не тільки руйнуванням довкілля, але й рекордами глупоти. П’яні «козачки» примудрилися вивезти до Краснодара старий надгробок, заявивши, що зняли його з могили легендарного отамана Сидора Білого. Аферу з «порятунком праху» очолювали колишній тамбовський мер Олексій Кондратьєв та кримський перевертень Микола Дьяконов. Російська пропаганда намагалася роздмухати з цього героїчну розповідь, проте швидко осоромилася. З'ясувалося, що під вкраденим каменем на Косі насправді спочивав військовий інженер, підполковник Ілля Іжанович.

Сидора Білого на Кінбурні ховав засновник ВМС США

Кінбурн – це місце, де перетиналися інтереси глобальних гравців сотні років тому, і історія повторюється. Що ж до Сидора Білого, першого командувача Чорноморської козацької флотилії, то це постать особлива. Відважний командир у червні 1788 року після важкого поранення в бою з яничарами віддав душу Богові, і був похований в Олександрівській церкві Кінбурнської фортеці. Стверджують, що поряд із труною стояв і контрадмірал Джон Поль Джонс, один із майбутніх засновників американських Військово-Морських Сил. «Чорний корсар», як його тоді величали, щиро поважав запорізького отамана.

А історія з надгробком набула містичного характеру. 1855 року з могили Сидора Гнатовича Білого щезла чавунна плита. Це сталося під час Кримської війни, коли британці захопили Косу. Вірогідно, метал був потрібен для відливання куль та снарядів. Відтоді місце вічного спочинку козацького флотоводця поросло травою. Тож де насправді спочиває прах легендарного кошового отамана достеменно невідомо. Відповідь на це знають лише сонце і вітер, що віками овівають піски Кінбурна.

Прапор над Покровкою

Оборону та розвідку на Південному напрямку забезпечують 122-га Одеська та 123-тя Миколаївська бригади територіальної оборони. Разом із бійцями Очаківського 73-го морського центру Сил спеціальних операцій вони задають жару. Проводять зухвалі операції, знищуючи склади та позиції радіоелектронної боротьби. Символом стійкості стало встановлення синьо-жовтого прапора над будівлею у селі Покровка. Це був один із рейдів спецпризначенців, які доводять, що ворог не має повного контролю над півостровом.

Комбриг 123-ї бригади територіальної оборони Олег Макуха обнадіяв: «Ми знаємо все про ворога. Кожен їхній рух. Для них це не безпечне місце, а територія, де вони щохвилини під прицілом нашої артилерії та безпілотників».

Саме у цих пісках Кінбурна сховано ключ до портів, який Сили оборони України крок за кроком повертають під свій контроль.