«Проста українська скіфська баба» – театральні прем'єри-2022 в прифронтовому Миколаєві
Про силу і незламність на сцені Миколаївського театру
«Я б запитала свою невідому подругу – тобі є куди тікати? Де твої гроші та документи, де сумка з найціннішими речами...» Ця фраза, сказана головною героїнею на початку вистави «Проста українська скіфська баба», вражає у саме серце. Напевно, 8 років тому, коли війна розпочалася на Донбасі, жителі спокійного на той час Миколаєва чи будь-якого іншого міста в Україні, не могли б перерахувати усього найнеобхіднішого. Але з 24 лютого, коли війна охопила кожен куточок України, життя багатьох почало вміщатися в одну «тривожну» валізку: документи, гроші, найважливіші контакти, сухпай, ніж, ліхтар, аптечка, змінний одяг. Усе життя – в одній валізі, сумці, рюкзаку.
Історію однієї звичайної жінки у непростих умовах окупованого міста презентував колектив Миколаївського академічного художнього драматичного театру у моновиставі «Проста українська скіфська баба». Прем’єрний показ відбувся у День захисників і захисниць України. Створена у прифронтовому Миколаєві, який на той час переживав інтенсивні обстріли з боку російських військ, вистава і показана була на сцені в укритті – театральному бомбосховищі.
Після відкриття завіси перед очима глядача одразу з’являється маскувальна сітка – така вже знайома українцям, адже, напевно, багато хто й сам волонтерив, плетучи маскувальні сітки на фронт. Сітка одразу оформлена у карту України – з Донбасом і Кримом – як новітній символ єднання українців. Художник-постановник Олена Рикусова створювала візуальну концепцію згідно з задумом режисера-постановника Артема Свистуна, заслуженого діяча мистецтв України. Уся сценографія виконана фактично у двох кольорах – бежевому й хакі: із них сплетена карта, вони переважають в одязі головної герої. Лише два яскраві акценти вриваються у цей спокійний кольоровий ансамбль – жовто-блакитна стрічка, яку героїня вплітає у карту України, і червона хустка у неї на плечах, яка періодично втрачає своє побутове значення, перетворюючись на патьоки крові.
Варто звернути увагу на те, що в основу вистави лягла не п’єса, а роман. «Проста українська скіфська баба» – це сценічне втілення роману «Доця» української письменниці лауреатки Шевченківської премії Тамари Горіха Зерня. «Доця» – дебютний роман авторки, «Проста українська скіфська баба» – дебютна постановка у жанрі моновистави режисера Артема Свистуна і акторки-виконавиці Марини Васильєвої. Величезний твір довелося адаптувати до умов сцени, тому, зрозуміло, залишили найцікавіше. Очима головної героїні ми бачимо український спротив на Майданах, її устами співаємо пісню українських повстанців УПА «Лента за лентою», крізь призму її почуттів переживаємо історію кохання, її руками возимо гуманітарку на фронт. До речі, у героїні немає імені і це дозволяє кожному глядачеві уявити себе на її місці: чи змогли б вони так?
Вистава «Проста українська скіфська баба» не позбавлена містичності. Чого вартий лише обряд з втиканням голок у ляльку-вуду путіна. Як і звичайне заварювання чаю у бомбосховищі, яке перетворюється на чаклунське дійство. Або магічне зцілення коханого героїні через ворожіння. Режисер вистави Артем Свистун не боїться експериментувати, апелюючи до підсвідомого, вплітаючи у сучасність прадавнє минуле. Він звертається до одного зі своїх улюблених прийомів – використання відеопроекції. На сцені демонструються кадри хроніки подій майдану, новинарні сюжети тощо, аби не натяками й алюзіями, а прямою мовою сказати глядачеві: «ось як це було». І водночас поряд із досягненнями прогресу режисер звертається до прадавньої пам’яті українців через ритуали й замовляння, аби, можливо, там віднайти джерело сили й незламності.
Особливість моновистави – відсутність опори на плече партнера. Уся увага глядача прикута до постаті головної героїні. Акторка Марина Васильєва уміло балансує на грані істерики й спокою, тримаючи глядача у напрузі від початку до останнього акорду. Вона з’являється на сцені в імпровізованому бомбосховищі як добра сусідка, подруга, котра вже всіх давно знає і кожного може розрадити. Однак до кінця вистави вона ще не раз змінить своє амплуа: буде і войовничою мітингувальницею, і відчайдушною волонтеркою, і таємничою віщункою, і мудрою знахаркою, і врешті-решт шалено закоханою жінкою. У одній зі сцен героїня постане в образі скіфської баби. Це не лише метафора сили. В умовах степу скіфськи баби часто слугували орієнтиром для мандрівників. Отже, скіфська баба як дороговказ. Героїня – як дороговказ до справжньої «українськості».
Написана волонтеркою АТО, адаптована і зрежисована в обстрілюваному Миколаєві, показана у бомбосховищі вистава «Проста українська скіфська баба» поєднує у собі біль і силу українців. Для нас – це можливість через художні переживання позбутися негативного досвіду і зцілитися. Для іноземців, які, безсумнівно, побачать цю виставу, адже у планах театру є міжнародні гастролі, – це беззаперечне свідчення того, що війна в Україні – справжня, людські втрати, страждання, болі – справжні, національний дух і прагнення свободи – незламні.
Тетяна Коренківська, журналістка