Катували, били, знущалися: військова 36-ї бригади морської піхоти провела у полоні 6 місяців

За його словами, 35 повернутих дівчат служили у ЗСУ, 32 – у ВМС, 12 – у силах територіальної оборони, вісім – у Національній гвардії, п'ять – у державній спеціальній службі транспорту, чотири – у державній прикордонній службі, а 12 жінок були цивільними особами.

32 жінки – службовці 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білінського. Їх особисто на місці обміну зустрічав командир бригади полковник Віктор Сікоза.

Жінки виходили з автобусів, обіймали одна одну, шукали серед "звільненої сотні" знайомих і, незважаючи на втому, давали інтерв'ю.

Нам казали, що розстріляють, як собак

В одному з автобусів додому повернулася 26-річна Ганна О., військовослужбовець 36-ї бригади морської піхоти. У полоні дівчина була 6 місяців та 4 дні. Вона з сестрами та побратимами вийшла із заводу "Азовсталь", коли окупанти почали його бомбардувати. Дівчина каже, якби не здалися в полон, ніби померли б. З нею поговорив кореспондент «Укрінформу».

"Зараз не віриться... стільки разів воно снилося, що ти вдома..." – зізнається Ганна.

Про полон вона розповідає зі сльозами.

"Поводилися з нами, як звірі. Я вам скажу більше: навіть звірі так не поводяться. Вони били дівчат, вони катували дівчат струмом, били молотками, це найлегше. Підвішували. Про їжу я взагалі мовчу, бо вона була прокисла. Навіть собак так не годують. Хто був із татуюванням... нам хотіли відрізати руки, відрізати татуювання, ошпарювали окропом просто за те, що ти є, за те, що ти в морській піхоті, за те, що говориш українською мовою", – розповідає про пережиті жахи військовослужбовець.

На запитання, а що допомогло вижити, зізнається: "Мрія, що повернемося додому".

"Ми не зрадили присязі, дівчата-медики не зрадили своєї. Цим і жили. Просто надією на те, що ми повернемося додому".

Анну чекає вдома дитина, мама та сестричка. Її чоловік, як вона сама каже, "десь у полоні".

"Я не знаю, де він є", – каже Ганна.

Своєю дитиною жінка ще не дзвонила, бо, як виявляється, дитина зараз перебуває на окупованій території (саме тому ми й не вказуємо прізвище жінки), мама – у Миколаєві. Нікого з рідних вона не чула вже понад півроку.

"Чи знали, що ви у списках на обмін?" – питаю.

"Ні. Говорили, що нас не змінюватимуть, що ми сидітимемо до кінця "спеціальної операції", а там, може, пощастить, і ми поїдемо додому, а може, і ні. Говорили, що нас, на крайній випадок, просто розстріляють, як собак. Казали, що ми тут нікому не потрібні, неприємними словами ображали – і все на цьому".

Про те, що вони їдуть додому, дівчата зрозуміли лише коли прилетіли до тимчасово окупованого Криму, до Сімферополя.

"Був хлопчина, я не знаю, скільки йому років, і він сказав: "Дівчатка, ви не переживайте, ви їдете додому", – тому що ми почали все плакати. І те... ми не вірили. Вже коли почули рідну мову, тоді ...” – розповідає Ганна.

Вона додає, що окупанти везли їх зі зв'язаними скотчем та стяжками руками, одягали мішки на голову, щоби нічого не бачили. Краєм ока Ганна побачила знайомих, дівчата почали обійматись – і наше спілкування закінчилося.

Тим часом звільненим захисникам та цивільним жінкам видали нові мобільні телефони та сім-картки, а також речі першої необхідності. На майданчику, де стояли автобуси, з різних боків можна було почути: "Привіт мене обміняли", "Я жива", "Привіт, це я. Все добре"...