Марсіанський шлам, завмерлий МГЗ і зневоднений «Водолій»

Пів сотні мільйонів тонн іржавого пилу, що засіяли узбережжя Бузького лиману, схожі на заміновану територію. Коли штормовий вітер з моря піднімає над Корабельним районом та навколишніми селами криваво-червону кіптяву, стає зрозуміло: колишній промисловий гігант, застиглий у логістичному безвиході війни, є небезпечним. Він усе ще видихає токсичний перегар радянсько-російського минулого і здатен отруїти все живе довкола. Антидотом для МГЗ може стати велика приватизація всього цілісного майнового комплексу. Розголос про це вже поширився від Миколаєва аж до Нью-Йоркської біржі.

Завод із молотка

МГЗ був ключовим інвестиційним активом мільярдера Олега Дерипаски та його холдингу «Русал». Війна поставила крапку в українській історії російського олігарха. Вищий антикорупційний суд України (ВАКС) ухвалив остаточне рішення про примусове вилучення заводу та всіх пов'язаних із ним активів на користь держави. Сто відсотків акцій МГЗ опинилися під управлінням Фонду державного майна України і передані до програми «Велика приватизація».

Голова ФДМУ Дмитро Наталуха повідомив, а очільниця Кабміну Юлія Свириденко підтвердила орієнтовну початкову вартість заводу на відкритих торгах. Вона становитиме 86 мільйонів доларів (близько 3,4 млрд грн). Аукціон планують провести наприкінці року.

У лещатах війни і блокування портів

«Націоналізація МГЗ стала принциповим питанням національної безпеки та справедливості. Ми відрізали російський капітал від нашого стратегічного об’єкта. Але повноцінний запуск заводу можливий після відновлення безпечної логістики у Чорному морі. Інвестор повинен модернізувати підприємство та долучитися до екологічних програм регіону», – прокоментував подію начальник Миколаївської обласної військової адміністрації Віталій Кім.

Але поки це райдужна перспектива. Гігант, який лише за п’ять довоєнних років сплатив до державної казни 2,7 млрд гривень різних податків та зборів, переживає найважчий період у своїй історії. На заводі замість кількох тисяч людей залишилося не більше 400 працівників. Вони охороняють об'єкт та доглядають за шламосховищами.

МГЗ генерує лише збитки і попри це, його інфраструктура потребує цілодобового нагляду, адже повне припинення обслуговування промислового майданчика призведе до техногенної катастрофи. У ній постраждають десятки тисяч жителів Корабельного району та сусідніх сіл – Галицинового, Лупаревого, Лиманів.

Як заробляв МГЗ

Технологічна модель зав'язувалася на імпортній сировині. 90 відсотків бокситів постачали з родовищ африканської Гвінеї та латиноамериканської Гаяни, де холдинг Дерипаски мав власні видобувні комплекси. Величезні морські судна-балкери долали Атлантику і розвантажувалися в Дніпро-Бузькому морському порту, що входив до структури МГЗ.

За часів російського олігарха завод працював як виробник напівфабрикату: завезені боксити переробляли на глинозем і ешелонами вивозили до рф. Тобто в Україні додана вартість практично не залишалася. Діяла так звана толінгова схема, коли замовник передає сировину виробнику, а той переробляє її в готову продукцію за певну плату. Це був такий собі «законний» інструмент ухилення від податків.

Були ще хитрощі. Замість того, щоб збудувати кінцеві потужності на Запорізькому алюмінієвому комбінаті, «Русал» направляв миколаївський глинозем на заводи Новокузнецька. Це Кемеровська область – понад чотири з половиною тисячі кілометрів колії! Туди навіть дрони Мадяра ще не долітають. А інвестзобов'язання перед Україною під цю оборудку тоді переписали: замість розвитку ЗАлК миколаївський гігант наростив випуск глинозему до 1,7 млн тонн на рік і збудував для цього ще одне... шламосховище.

«Ми всі цим дихаємо»

Віталій Кім відверто каже: «Пил шкодить людям, ми всі цим дихаємо». Щоб запобігти екологічному лиху, обласна влада спільно з Фондом держмайна передали заводу спецмашини для поливу шламових полів. Вони знадобилися в квітні, коли штормовий вітер здіймав куряву, роблячи довколишні краєвиди схожими на марсіанські. Тоді «марсоходи» допомогли утримати верхній шар осаду у вологому стані та «прибити» кіптяву до землі.

Але це лише локальні, тимчасові заходи. Масштаб проблеми – гігантський. На площі близько 400 гектарів накопичено майже 50 мільйонів тонн шламу. Поруч із відстійниками зустрінете багряні стовбури дерев, іржаву траву, руді оселі та червону землю.

Згідно з міжнародним законодавством та директивами ЄС, червоний шлам визнано небезпечним відходом. Окрім оксидів заліза, титану та кремнію, він містить багато залишкового лугу. Саме він є основною хімічною загрозою. Потрапляючи у воду, луг призводить до масової загибелі риби та руйнує екосистему лиману. Постійне ж вдихання токсичних часток та важких металів веде до хронічного отруєння організму: в дорослих фіксують підвищення артеріального тиску, ураження печінки та нирок, загальне зниження імунітету, а у дітей – затримку розвитку та підвищену агресивність.

Рудий туман і позиція уряду

Під час недавнього виїзного засідання уряду на Миколаївщині Прем’єр-міністерка Юлія Свириденко жорстко окреслила позицію держави щодо недопущення екологічної катастрофи. Однак ситуація на МГЗ, попри постійний моніторинг Кабміну та Державної екологічної інспекції, залишається тривожною. Фахівці розвінчали міф про те, що червоні бурі виникають лише під час ураганів. Верхній шар сховища №2 пересохнув, тому пиління починається навіть за помірного вітру. Коли ж пориви сягають 15-20 метрів на секунду, сухий осад піднімається в повітря щільними хмарами. За роки війни зафіксовано щонайменше 16 великих інцидентів.

Інвестори з Уолл-стріт та Нью-Йоркської біржі

Сенсацією підготовки до великої приватизації стало залучення до переговорів транснаціональних гравців. У ФДМУ повідомили, що інтерес виявив потужний консорціум, чиї акції котируються на Нью-Йоркській фондовій біржі (NYSE). Найімовірніше, йдеться про американського алюмінієвого гіганта Alcoa, або великі індійські промислові групи, що хочуть зайти на український ринок.

Для Миколаївщини прихід інвестора такого рівня – це не лише мільйонні надходження до бюджету, а й зміна вектора розвитку і гарантія чистоти довкілля. Юлія Свириденко наголошує: «Миколаївський глиноземний завод не може залишатися техногенною міною уповільненої дії. Приватизаційний конкурс виграє той, хто представить чіткий план повної утилізації червоного шламу та гарантує екологічну безпеку для місцевих громад».

«Якби я був інвестором, купив би...»

Віталій Кім зазначив, що купувати такий промисловий об’єкт під час війни – це логічний крок для серйозного бізнесу, оскільки стартова ціна заводу значно нижча за його реальну ринкову вартість у мирний час. За його словами, потенційні інвестори вже активно вивчають кейс. Кім каже, що якби він був великим фінансистом, то неодмінно купив би МГЗ, не чекаючи завершення бойових дій.

Очільник області також передбачає, що після війни для нового власника є два сценарії розвитку. Перший – переорієнтація експорту глинозему на європейський чи американський ринки. Другий, найбільш амбітний – побудувати на Миколаївщині алюмінієвий завод, щоб закрити весь цикл виробництва в України.

Рідкоземельний скандій

Вітчизняні вчені намагалися знайти червоному шламу застосування. Його спробували додавати до доменних печей металургійних комбінатів як залізовмісну сировину. Проте високий вміст лугу роз’їдав внутрішнє вогнетривке покриття печей. Також шлам випробували у будівельній галузі як залізисту добавку під час виробництва цементу та цегли, але обсяги споживання були мізерними.

Існували й наукові проєкти з вилучення з відходів рідкісноземельного металу скандію. Та через дуже низьку концентрацію елемента та високу вартість хімічних кислот технологія виявилася економічно нерентабельною. Тому заводу було простіше і дешевше будувати шламові поля, ніж займатися переробкою.

Чому так дешево продають МГЗ

Стартова ціна у 86 мільйонів доларів виглядає скромно на тлі масштабів гіганта, проте вона зумовлена не лише воєнними ризиками та простоєм підприємства. Існує допоки підводний камінь для покупців – юридичний опір колишніх господарів. Структури «Русалу» подали позови до арбітражів, зокрема до Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів (ICSID).

Суть претензій полягає в тому, що МГЗ нібито належав не особисто підсанкційному Олегу Дерипасці, а міжнародним інвесторам через публічну компанію. Росіяни звинувачують Україну в «порушенні угод про захист інвестицій» і збираються відсудити близько одного мільярда доларів. Ці судові тяганини суттєво тиснуть на приватизаційну ціну.

До речі, на тлі катастрофічного екологічного стану, повної зупинки виробництва та вартості активів, розголосу набули свіжі декларації топменеджменту. Поки завод генерує екологічні збитки, в. о. директора МГЗ задекларував близько 14 мільйонів гривень річної заробітної плати. Але так, напевно, мусять отримувати на успішному підприємстві?

Спортивний подвиг всупереч війні: доля «Водолія»

Історія комплексу плавальних басейнів «Водолій» – приклад того, як унікальний об’єкт виживає завдяки героїзму людей, але водночас є величезним фінансовим викликом для Миколаєва. Басейн будувався коштами держави як соціалка. Проте, на відміну від самого заводу, «Водолій» не потрапив під націоналізацію ВАКС. Ще 2006 року його вивели зі структури гіганта в окремі фірми (зокрема, ТОВ «Металург Півдня»). Тож він перебуває в приватній власності. Всю війну 50-метровий басейн зневоднений, а з січня призупинено заняття і в стрибковому басейні.

Під час недавніх обстрілів будівля постраждала, але небайдужі містяни здійснили подвиг. «Спільні зусилля волонтерів, керівництва комплексу, тренерів, батьків юних спортсменів зробили неможливе. Щоб врятувати ситуацію, оперативно законсервували руйнування, закрили вікна, зберегли унікальну систему очищення води», – розповів «Миколаївським новинам» директор КДЮСШ «Україна» Сергій Гуменюк.

Саме такі реалії кузні олімпійських кадрів Півдня України, де загалом понад триста дітей займаються стрибками у воду та синхронним плаванням. Утримання такого об’єкта під час війни – колосальний фінансовий тягар для Миколаївської міської ради, яка щомісяця мусить сплачувати з бюджету понад 300 тисяч гривень за оренду. Це важкий компроміс у прифронтових умовах, але влада свідомо йде на витрати, аби Корабельний район остаточно не занепав без працюючого заводу.

Фото з архіву «Миколаївських новин»