Многие уже позабыли запах типографской краски от свежего номера газеты или журнала. Новости сейчас впихивают в смартфон и телевизор, а листают все больше электронные книги. Уже нет места в квартире для книг, которые дедушки и бабушки по крупицам собирали всю жизнь. Портативные печатные машинки заняли место среди музейных экспонатов. А новые, завернутые в глянец книги, разваливаются в руках. Бумага уже не терпит уложенные на ней тексты, краска не пристает, кукожится переплет. Словно это одноразовые стаканчики - выпил и выбросил. Даже графоманов поубавилось, а слово «писатель» воспринимается как человек из другой эпохи.
Дмитро Креминь - человек из той прежней эпохи, когда за слово могли исковеркать судьбу, уничтожить, унизить. Одни литераторы за прославление вождей попадали в школьные учебники, а другие доживали век в лагерях, а в лучшем случае где-нибудь на выселках.
Креминь начинал учителем в Казанке, куда его буквально сослали после престижного Ужгородского университета за крамольные мысли. Но, может быть, без Казанки он и не стал бы тем великим поэтом, которым его знают в мире.
Дмитро Креминь - классик литературы, писатель, поэт, журналист, знаток истории, культуры, поклонник спорта. Его титулы и звания не заслонили в нем обыкновенного николаевца с улицы Парковой, любящего свою семью, город, Украину.
Дмитро Дмитриевич вчера, 21 августа, отметил 65 лет. Как подарок юбиляру перечитайте его поэзию. Сегодня она звучит совершенно по-иному.

Анатолий Белоножко

Чорнi покрови, бiлi вiтрила

Седнiв. Липа Шевченка
Я спинився  -    
за крок од безслав'я…
і мене пронизало умить:
легко жив я і легко писав я,
а Шевченкова липа -
        шумить!
І де він Україну оплакав,
нам інакше, нам світле дано.
І свячені ножі гайдамаків
перекуті на рала давно.
Так чому ви шукаєте знову
суєслів'я,    
поденні слова?
На словах - поклялися ви слову…
А Шевченкова липа - жива.
Ви спите
на м'якенькій перині,
вельми смачно    
п'єте і їсте…
Та присуджено інше людині,
де Шевченкова липа цвіте.
Посадіте свій сад чи діброву
і дивіться епосі в лице…
Ви й падлюці студенту Петрову
підсадили б… якесь деревце.
А донощиків плем'я гундосе
над сузір'ям огненних «Трьох літ»…

Ти правічний, я знаю, доносе.
Але вічний таки -
«Заповіт».
Треба брати за віхою віху
і не ждати собі нагород.
Бо сміється над страхами віку
незнищенний мій, вічний народ.
Ні чини, ні звання, ні посади
хай повік не стоять над пером.

Треба жити
і треба писати
степом,
    небом високим,
        Дніпром…
І в епоху ракетного сопла
нам судилася вічність, не мить,
бо Шевченкова липа не всохла,
бо Шевченкова липа -
шумить!

Голоси
В мені лунають голоси…
- Були, скажу я вам, часи…
- Ну що ти! Нині ми мудріші.
- Не ті вели нас ватажки…
- А бачу я - нові божки
У звільненій зучора ніші.
- За ці останні двадцять літ
Наріс такий на серці лід.
- Було не страху, так бедламу.

Були, скажу я вам, часи.
І голоси, і голоси…

Чому ж я знову бачу маму?
Чому невесело обом?
Що мати й досі із серпом
За дійством, дійсністю і снами?
Над вічним спокоєм ріки
Стікають кров'ю рушники
У хаті, кинутій синами.
- Куди нас вів вусатий вождь?
- Куди нас вів бровастий вождь?
- А ми були не винуваті.
Бо розумілося само
Про те, що правильно йдемо,
Бо так писали на плакаті.
- На тонну світла - стільки ж мли…
- Ми перші в космосі були!
- А де ми тільки не бували?
Була біда, була війна.
І карна пригорща зерна.
В історії ж - одні провали.
- Ти виправдання не знаходь,
Бо є в надії кров і плоть,
І нам судилося немало…
Нелегко буде, не втаю.
…А ви, на пенсію свою,
Чи філософствуєте, мамо?
Були, скажу я вам, часи…

І голоси, і голоси,
Й хоральна музика лунає.
А я від хати вже відвик,
Де кров'ю мічений рушник
Моєю кров'ю підпливає…

Лiтопис кульбаби
Літописці живуть без істерики,
Є і в них історичний масштаб…
А Рей Бредбері, метр із Америки,
Сотворив нам вино із кульбаб.
А вино те кульбабове, братику,
Всім омріяним винам вино.
І його, як парад на Хрещатику,
Записати в літопис дано.
Запиши…
Літописці - не свідки,
Відрізняють вино від води.
І коли ми взялися, і звідки,
І йдемо - звідкіля і куди?
Ти в обіймах у скіфської баби,
Божество, імператор і раб…
А життя - лиш літопис кульбаби,
Патерик і вино із кульбаб.
Пахне ладаном, миррою, і миртом,
Пахне в чаші церковне вино…
І летить, і згоряє за вітром
І моє золоте письмено!..

Неевклiдова геометрiя
Триста
Тіл - в Чечні, в рефрижераторі.
Тіло
В Таращанському ліску…

Креслить що? -
к ядрьоній альма матері! -
Геометр на дикому піску?

Безголова тінь центуріона…
Мить - безглаве тіло: Архімед.
Що там не кажіть, а кров -
            червона,
Море - Чорне. А життя - не мед.

* * *

Кінбурн і Гілея. Еллада й Едем.
Тут пахне і морем, і лісом…
Спочатку - залізом, а далі - вогнем.
Вогнем і залізом.

Без золота Ольвія тут золота.
Рука на рамені.
Чому ж мені сяють
в сльозах крізь літа
Ці очі зелені?
***
Коли твої друзі лежать у землі,
А душі їх линуть, мов птахи,
у вирій,
Тобі все одно - Ромодан,
Трахтемирів.
Прощально, як душі,
кричать журавлі!

Пора нам прощатися!
Полум'я й лід
Осяяли слід, де ступала людина...
І зграя прощальна летить
лебедина:
Життя пролітає над Летою літ!

Життя пролітає! Постій, зупини
Цю мить, цю ріку забуття,
моя мила!
І чорні покрови, і білі вітрила,
І смертні одежі, й високі чини,

І все, що для тебе - легенда і міт,
Усе на єдину музичну синкопу.
І все пропливає, як після потопу,
Труба єрихонська - над Летою літ.

Ти в чорних покровах -
навіки одна.
Минуло, минуло, -
давно ми не юні.
... Я тямлю останній прихід  Бажана.
Він вірші читав на високій трибуні.
На пам'яті нашій -
мов болісний крик,
Нечутний той голос і слово гаряче.
І плаче востаннє самотній старик.
Його вже немає, а голос той плаче!
В який це було неспогаданий час?
Тоді ми були і красиві, і юні...
Та зоряний вітер відносить і нас,
І ми вже далеко, в далекім відлунні.
І хмари - вітрила моїх каравел.
І зоряний плине кудись корабель.
І падає, падає зірка на крипту...
І Русь-Україна, і Київська Русь.
І я, мов старик, увостаннє молюсь.
Причал мій беззоряний,
шлях із Єгипту.
Там арфа леліє мені прастара,
Над Летою літ. А життя - це не гра.
Розбиті серця, перекинуті урни.
І квіти лягають на чорний граніт.

І лебеді білі все грають у сурми.
І лебеді чорні - над Летою літ...
***
Антикварна чарчина
зеленого скла.
Із такої ти пив, як приходив
на тризну.
А ріка голосна все текла і текла.
І забув я коня.
А тепер - і Вітчизну.

Що було мені рідне - навіки чуже.
Увостаннє прощально
рідню обіймаю...
Так невже ні Вітчизни, ні шаблі?
Невже
Тільки кобза і чарка,       
козаче Мамаю?
Вежа
Розпалив серед степу багаття,
У багаття підкинув курай…
Як ватагою кинутий тать я,
Та не тать я. За це і карай.

Я ішов до ранкового моря.
Та не море зорю вдалині:
Велетенську вежу стомов'я
І безмов'я вежі скляні.

Там, де стежі тернові злодійські,
Череп кінський ригоче з трави.
І чертоги, і храми ольвійські
Наші предки взяли на хліви.

А в фіналі ольвійської драми
«Бог з машини» одне повелів:
Із каміння возводити храми.
І взялись. І возводимо…
хлів.
Але люди, змордовані й ниці,
Перед богом не падають ниць.
І белькочуть продажні язиці
З вавилонів, з вертепів столиць.

І горить у всесвітнім безмежжі,
Мов папірус, торішня трава.
І від веж вавилонської вежі
Відбивається контур хліва.
***
Темні знаки на таємнім прузі,
Темні надвечірні береги.
І буває так: уже не друзі,
Вже не друзі, ще не вороги.

Помандруй, де наші зорі спалені,
Перейди…
Зірки без вороття
Перейшли у корисні копалини
У копальні смерті і життя.
А чи так це бачилось уранці?
Ми були красиві, як боги.
А під вечір… Навіть не коханці,
Вже не друзі, ще не вороги...
***
У старовинному сувої
Це буде вписано…
Але
Із віт акації сухої
Вже ллється листячко мале.
Все той же світ, який обдурить…
А доля генія гірка -
Не в позолоті палітурок,
А в захалявності рядка
***
Ці рядки народились не вчора
У холодних зимових степах.
Не кажи, що природа сувора.
Не кажи, що природа сліпа.
Понад нами зоря-зоряниця.
Але скільки снігів між людьми!
Чи не з того і плаче криниця
Грозовими, як небо, слізьми?
Атлантида пiд вербою
Українське
Над нами восходить
Сонце наших тривог і надій.
Українська
Мадонна народить
Нам Месію в журбі молодій.
І схилюся, дитя, над тобою…
Все віддам тобі - небо й ріку,
І сумний материк під вербою.
І коня - козаку!