24 ноября


Дмитро Кремiнь. Небесна геометрiя

Дмитро Креминь уже давно стал совестью и символом нашей безжалостной эпохи.

Его путь от неуступчивого молодого литератора до мэтра украинской поэзии был скользким и тернистым. Россыпи наград и регалий, всепланетарная известность ничуть не изменили его. Он остался таким же щедрым  и крепким духом, окруженный многочисленными друзьями и завистниками, почитателями таланта и просто попутчиками. А его поэзия все так же бередит душу и заставляет думать.
Дмитру Дмитровичу в понедельник, 21 августа, исполнилось 64 года. Не так часто его строки ложатся на страницы «Николаевских новостей». Но в них весь Креминь с его героическим эпосом, в котором зашифрована разгадка будущего.

Загублений манускрипт
Київську бібліотеку спалиш,
Не Александрійську -
то й простять...
А чорний сніг, а біла галич
Уже з Чорнобиля летять.
Київ, Київ, Київ - не Афіни.
Але й тут - могол і сарацин.
І чорний попіл України.
І дим із Дантових терцин.
Сніг у Кончі. Бранець волі й чести
Плаче, в тузі похилив чоло...
Спалити літопис! Довести,
Що нас на світі й не було...
У яку гірку халепу влип ти!
А про все історія змовчить.
А вже палають манускрипти,
І сніг з Чорнобиля летить.
А Галя сіє чорнобривці
Посеред лютої зими...
І плачуть птахи-самовбивці,
Щоб ми зосталися... людьми!

Ольвiйська просодiя
Переболіло. Перетліло літом,
Де наших літ берегові огні...
Як буду я прощатися зі світом,
Що наостанку скажеш ти мені?
Можливо, друзі. А можливо, вразі.
Але шумить,
шумить Евксинський Понт.
Надія спить. У чорнім саркофазі.
Тут Ольвія. Еллада. Гелеспонт.
Літаній легка лань од сліз намокла.
Громів грімкий огром із висоти.
Якийсь Ахілл якогось там Патрокла
Іще безжально відомстить. А ти?
Літа летять. Літам немає впину.
Нема закону їм - такий закон.
Безжальних літ
безпашпортну дитину
На борт човна «Аїд» бере Харон.
Бери, Хароне! І вертай, Хароне,
Здмухнувши прах камінної сльози.
На другий берег,
що в проваллі тоне,
Перевези мене, перевези!
Перевези!
Зірки пригаслі бліді -
Понад проваллям вигаслих болінь.
А що в Аїді? Як там, ув Аїді?
Там тінь тіней, і ще там буде тінь.
Де тінь тіней -
сон снів мені насниться.
І та, що долюбити не дала:
Жорстоких літ безжальна колісниця
І в серці - не камінному - стріла...

Веселий тестамент
У часи, що гіркіш од цикути,
У краю перелітніх гусей -
Я не хочу похованим бути
Ув одній із мішківських траншей.
Чорний ворон на мене чигає
І затруєна куля давно...
Та на мене, панове, чекає
Молоденьке ольвійське вино.
Солоспів материнської мови,-
О, тобі я не зрадив ніде.
Ще за мною заплаче, панове,
Злотокосе дівча молоде!
Я іще з молодецьким загаром
На розпечений став тротуар.
І проходжу я Флотським бульваром
В білосніжнім вбранні незадар.
І мені що загар, що засмага,
І що південь, що північ - одно.
І перо, і шаблюка, і шпага,
І з троянд молоденьке вино.
Наді мною збираються хмари,
Піді мною - волання трави...
Козаки й демонічні гусари,
Наді мною ще схилитесь ви.
Павутиння вплелось у волосся.
По сліду моїм стелиться дим...
Як би нам у життя не велося,
Ви мене пам’ятайте таким.
Кожен - бранець і обранець долі.
Але п'ю за любов і талант.
І не кров на білесенькій льолі,
А вино з молоденьких троянд!

Кочубеiвна
У Кочубеївни, у Мотрі,
Іще не втрачені роки.
Щоніч од сліз гарячи мокрі
Її шовкові подушки.
Мов піраміди - древні склепи,
Скелет гарцює на коні,
І місяць, наче лик Мазепи,
Застиг незрушно у вікні.
Поганська ніч з її неславою.
Дідівська піч, малим-мала...
Чужинські коні під Полтавою
Гризуть залізні вудила.
Чи зрана звіється омана,
Яка терзала дотепер?
Сміється мертвий кінь гетьмана
Десь на околиці Бендер.
А може, знову? Може, вкотре
Гряде Невольничий майдан,
І над тобою, бідна Мотре,
Сміється місяць-молодан?
Любов. Інтриги. Контрибуції.
Нові гетьмани на коні...
Вони ще впишуть конституції
У тої Мотрі на спині!

Елегiя троянського вина
Не клявся - не зрікаюся: люблю!

Моя любове, вже усе минуло,
І надто пізно лізти у петлю
І зазирати в пістолетне дуло.
І нас лікує музика небес.
Але надходить час - і не до музик.
Як алкоголем я лікую стрес,
Так ти мені життя зв'язала в вузлик.
Його не розв'язати уночі,
Коли йдемо удвох на суд Паріса.
Там у смертельній музиці мечі,
Там - і від брами золоті ключі.
І падає, і падає завіса.
Налий мені троянського вина!
Ми стільки років бились, як герої.
Хто ворожив нам - бог чи сатана?
Не впала жодна вежа ні стіна,
Та в Україні ми - немов у Трої.
А я б читав Енеєве письмо.
Читав слова - про Рим ІV - віщі...
З якого року й віку стоїмо
Німотно на Троянськім попелищі?
Які були колись ми  молоді!
У юний світ ішли ми рано-вранці.
А стали - як невільники в орді
Спливли віки вінками по воді.
Вино і хліб. І музика, і танці.
І будемо стояти сотні діб,
Обернені на прах і тлін троянці.
І будем їсти свій камінний хліб.
Вино і хліб. І музика, і танці.
Та музика такою не була, -
Над гомоном води і криком суші.
В тій музиці, що спалена дотла,
Неначе ноти - спопелілі душі.
Так даленіє музика ген-ген
Над димотрубні обрії й сортири.
Це Україна. Троя й Карфаген.
І в поминальну дудку дме джазмен.
І єрихонський плач -
мов символ віри.
Чи в саркофазі будемо удвох,
Моя любове, дорога яскине?
Без музики - і нас покине бог.
А чи, дасть бог,
і бог нас не покине?
І в чорній пустці спалені тіла,
На попелі троянському доокіл...
А музика була і відійшла.
Не я кажу...
Так промовляє попіл.
Подай мені троянського вина...

Ми подамося, як Еней, у мандри.
Ти смертну тінь побачила одна,
Та де й коли ми слухались
Кассандри?
Ми вічно переможені давно!
Лаокоона обвивають гади,
А ми п'ємо в своїм шатрі вино.
На тризні України? Чи Еллади?
На ханській
скатертині-самобранці -
Вино і хліб. І музика, і танці.
І, віддані троянському вину,
Ми вже і душу маємо троянську.
Троянську обертаємо війну
На рідну. Вітчизняну.
Громадянську.
Вино налито. І троянський кінь
Уже стоїть під брамою. Амінь!
Амінь? Лунає музика ген-ген.
На попіл - Троя, Рим і Карфаген.
І прах - із саркофага й мавзолею.
І лиш ім'я із тисячі імен.
І тільки смерть ув імені Єлен.
А ти, Енею? Де ти був, Енею?
А ти, любове, спалена дотла?
І шлюбна ніч у хаті край села.
Вже там нема ні хати, ні нічлігу...
Ти ж тут у світ великий повела
Дитя любові, музики і снігу.
А вже нас вічність
просить на нічліг,
А не вино троянського розливу.
І замітає тисячлітній сніг
Руїни наші в день скорботи й гніву.
Троянське,
поминальне знов п'ємо.
Руїни. Сніг. Рапсодії. Хорали...
Невже ми знову, господи, вмремо?
Невже ми досі мало помирали?
За убієнних вип'ємо дітей,
Припнутих до чужої колісниці...
О, ще не скоро допливе Еней,
Де плачуть діти римської вовчиці!

Попiл Cамовидця
Не ти, не я - так промовляє попіл

І досі ми не вийшли із окопів,
А вже новітню маємо журбу.
Є «вольво» й шмаття,
дикуни - культурні.
Та Ольвію й світанок на Кінбурні
Ми ловимо у стереотрубу.
Багато їх, озлоблених і лютих.
Планета ж - на останньому витку...
І звірі прокидаються у людях,
І дума їх - не в маршах і салютах,
А в тій крові, спожитій нашвидку.
Цей манускрипт -
 із дикопільських прерій.
О, як я самовидцем тут живу!
Палю свічу, а попелом імперій
Тут не одну посипано главу.
А я про те ж: про солов'я в діброві,
Та про банальну в хижий вік любов.
В час озвіріння звірі
прагнуть крові.
Невже і справді
найдешевша - кров?
Засяду за літописом...
А все-таки
І я в комп'ютерленді доживу,
Де український Гамлет гомілетики
Знов посипає попелом главу.
Ти ренесансом і бароко мариш?
Але забудь їх - древніх, як вербу.
...Летить, летить із неба попіл
згарищ
І застуляє
Стереотрубу!
Про що твої шепочуть, мила, губи?
Любов мою, життя моє візьми.
Коли заплачуть оркестрові труби,
Чи встигнемо і попрощатись ми.
Ми підем з честю!
У суремнім дзвоні
Прошелестять, як душі, журавлі.
І - попіл, попіл, попіл на долоні,
Я їх тобі подам із-під землі...

Лiтопис кульбаби
Літописці живуть без істерики.
Є і в них історичний масштаб.
А Рей Бредбері, метр із Америки,
Дарував нам вино із кульбаб.
А вино те кульбабове, братику,
Всім омріяним винам вино.
І його, як парад на Хрещатику,
Записати в аннали дано.
Запиши...
Літописці - не свідки,
Відрізняють вино від води.
І коли ми взялися, і звідки,
І йдемо - звідкіля і куди.
Ти в обіймах у скіфської баби,
Божество, імператор і раб.
А життя - лиш літопис кульбаби,
Патерик і вино із кульбаб.
Пахне ладом, мирро і миртом.
Пахне в чаші церковне вино...
І летить, і згоряє за вітром
І моє золоте письмено!

* * *
Мандрує жінка у смертельній зоні.
Лице - як лик ікон, гірке й старе.
Кургани ув ольвійськім пантеоні.
Могили у посмертному каре.
Сходи цю землю, облети зегзицею
Над нею - не знайдеш її ніде.
Чорнобильське прокляття
над столицею,
Йди в археологічну експедицію,
Де лиш лічильник Гейгера гуде!
Смертельна стежка
у смертельній зоні.
Тут самосійний люд -
ніхто не вмер.
Застигла Божа Мати на іконі,
Набравши у покрови доста бер.
Це тут, у зоні,
твій пророчий стилос,
Древлянський
і поганський світовид.
Учора наше сонце закотилось,
І вже не зійде, як його не звіть.
Ми всі у зоні - наче в пантеоні.
Ховає мрець монетку за щоку.
І бродить жінка у смертельній зоні.
І все, що тут - востаннє на віку.
Таких нащадків
дочекались предки.
Але звізда просяяла давно.
Мерці лежать. І крадені монетки
В долонях сяють. Отаке кіно.
Тут українське сонце закотилось,
Та й чи було,
набравши стільки бер?
А тут життя було, кіно крутилось,
І як воно закрутиться тепер?

Пiзанська вежа
Я був у Пізі. Піднімавсь на вежу,
Яка давно й ніяк не упаде.
Я незалежний. Сам собі належу.
Живу у вежі, як ніхто й ніде.
Імперський час,
і небуття в колонії.
Ростральної колони висота...
Ми вийшли із Єгипту й Вавілонії,
Та гнуть доземно - вежі і літа.
І думав я: на часовому зрізі -
То дерева, то старовинних веж -
І ми пізанці. Ми у вічній Пізі.
А рівноваги в цьому не знайдеш.
Комахою на вежу віку лізу,
На розмах крил,
на розмах цих рамен.
А хто тут був? Усіх послали в Пізу.
Немає й сліду, і яких імен!
А в нашім Дикім Полі - суховії.
І сушить губи, сушить душі нам.
Сотворено мадонну із повії,
І спалено наш дерев'яний храм.
Пейзани ми. Пізанці ми у Пізі.
Герб-страховидло черепа й кісток.
І підпливає кров'ю в древній книзі
Кармін і червінь древніх сторінок.
А ця зима - немов сторінка біла.
А вежа серед степу - золота.
Крило архистратига Михаїла
До нас у Дике Поле заліта!

Повiсть наших лiт
Я народився ще в імперії,
Хоч і не знав, що це - вона,
Де правлять сталіни і берії,
Де гітлер, голод і війна.
Я знав про флот у Севастополі,
Про мавзолей, вождя в кремлі...
Чому ж ми плачемо на попелі
Своєї рідної землі?
Так раб жалкує за хазяїном,
А за поміщиком - кріпак,
І побивається за Каїном
Убитий Авель, чи не так?
А все збувається, збувається.
Усе збувається, як міт.
І тільки серце розбивається
О пам'ять, наче о граніт.
І легше, мабуть, утопитися,
Ніж обманути власну плоть.
Тому що двічі народитися
Не зміг - ви знаєте? - й господь.
І я не знаю, як там завтра ми,
І як позбудемось журби,
Тому що всі ми - люди з таврами
Позавчорашньої доби.
Народні слуги, що не злічені,
Кричать з парламентів і рад.
Вони гадають, ми лиш мічені.
А їм - і чорт уже не брат.
Вони спогорда поглядають ще
На бидло мічене згори.
Та в їхніх чолах - потрясаючі! -
Ті ж інвентарні номери!
Я народився в тій імперії,
Де й ти юбов моя, жила.
Де української Етерії
Нас поглинали ніч і мла.
Де кагановичі, як мамути,
Де поганяє раб раба,
Де в нас пропали не лиш грамоти,
А й наша воля і судьба.
Невже й тепер попід Стожарами
І ми заплачемо самі
За скотодвором і кошарами,
Немов раби оті німі?
А все збувається, збувається,
Немов Шевченків «Заповіт».
І лиш травою забивається
Печальна провість наших літ.
А я - поет.
Живу - скорботою.
Я ні на кого не плюю.
Серпом?
Зорею? -
Під Голготою
Уже розіп'ятий стою...

De profundis
Коли вона стояла, як Мадонна,
До серця притуливши немовля, -
Хитнулась твердь, небесна
                                    і бездонна.
Хитнулась і заплакала земля.
Це наша Україна, мати-ненька.
Це наш потоп, чорноби, землетрус.
І ця сорочка вишита біленька,
І цей чорненьким вишитий обрус.
Як ми багато в світі цім не встигли!
Але над нами - Мати і Дитя....
О, не викреслюй коми, ніже титли
І в чорній книзі нашого буття.
І дім зведемо. І відкриєм школу.
До полину докинемо нектар...
І буде все. І піде все по колу:
Кому - комп'ютер, а кому - буквар.
І буде плоть земна твердіш од тверді,
І м'якша за розплавлене шосе.
І будем жити. Жити - аж до смерті,
Коли нас білим снігом занесе!

Море
                                        Ользі
Ми долюбим своє. Договорим
До нового народження дня.
Над ранковим утомленим морем
Докигиче мале чаєня.
І постане в твоїм силуеті
Нотна музика дальніх морів...
- Ти найкраща на цілій планеті! -
Я тобі говорив, говорив.
Я любив цю божественну жінку.
Я возносив її до зірок.
Недописану мною сторінку
Хай засипле безжальний пісок!

Просмотров:
Loading...
comments powered by HyperComments
Loading...

Loading...