Дмитро Кремiнь. Iз полум'я лiт

Вагант
Переспіваний
нині сюжет:
он у сяйві брабантських манжет
із пістолем у правій, а в лівій -
з мандрівним інструментом в руці
він стоїть на французькій ріці,
як із кобзою наші сліпці,
цей вагант Одаліссімо Лівій.
А вагант - і відвага, й талант,
і за ним - і Толедо, й Брабант,
мідна литка вп'ялась у рейтузи…
В  небі Ерос летить. Школяра
зустрічають завжди на «ура»
одаліски любовної музи.

Давня казка, зітхаєте ви.
Та картинка не йде з голови:
де ми з вами, в якому столітті
знали музику, знали слова?
А сьогодні болить голова
від естрадних мажорів. Зігріті
медом пристрасті юні «зірки».
Дим естради й туман із ріки,
небо в зорях навпіл розкололось.
Але там десь - любов і талант,
і за ним іще скаче вагант
і возноситься ангельський голос.

О, примчи на крилатім коні,
мій арфісте, музико і лицарю!
Власне царство заснуй собі, вицарюй
сотні років - і ночі, і дні
промугич. А в трагічний момент
окрай моря домок з очерету
ти поставиш на ен'ябемент.

Але більше й не треба поету…

Смерекова колиска
Мені ялицею запахне,
                 немов замріявся поет.
І чом душа такого прагне,
           коли вже вдома інтернет?
Дитина з рідної Сухої
все шле мені в космічний смерк
Стрічки від Гугл, Інет-сувої,
Але ні слова - від смерек.
А я не можу пригадати,
Яка  епоха йшла селом,
І смерековий сволок хати,
Гостей і батька за столом.

Один колов дитину вусом,
А той розказував жалі…
Немов під вишитим обрусом
Опришки сіли при столі.
Та «студебекери» на Красне
Летіли знову по кругляк…
О, спомин той повік не згасне,
В душі не звіється ніяк!
І на хрещатому морозі,
І в хаті з дзеньками чарок,
І з духом щастя на порозі
Той час вознісся до зірок.
Згадаю мамку молодою,
Братів маленьких і сестер.
І різдвяною колядою
Казково світиться етер.
Тоді росла трава шовкова,
Світили в серце ночі й дні.
А та колиска смерекова
І досі бачиться мені.
Уже під небом та колиска,
Уже під зорями вона,
Де дід Ілля гримить і блиска,
І ні покришки, ані дна.
Суханська мова смерекова
І колискова пісня та,
Як наша доля присмеркова,
Як наші долі і літа.
Вона - літає все, літає
Вже в небесах, а на землі
Уже в інеті хтось читає
Про наше щастя і жалі.
Фальшивий огник знову блиска,
Заліз  у скап якийсь там тип.
У небесах летить колиска.
Плачу немає, тільки схлип…
  ***
Склепи. Музика. В оленях светрик.
Грають «чардаш». Пливе уві млі
Ресторанний циганський оркестрик
У далекій, забутій «Скалі».

Ференц Семан. Угорська богема.
Ллється в склянки «токай»
                                      без кінця…
Назавжди, я гадав, наохтема
Тут оселена музика ця.
Тутки Міклош улещував Галю,
Говорив про романси без слів.
…І тепер опівночі лягаю
Під мелодії тих скрипалів.
Де ви нині, веселі музики?
Де винце - променистий «токай»?
На «Кальварії» всі ви навіки,
Як од споминів цих не тікай.
Нині всі музикують на хмарах,
Віршоводять і Скунць, і Вовчок.
І про грішне минуле - мовчок…

А скрипаль одкидає кептарик
І підносить до скрипки смичок.
Чари ночі. Буяли славетно
Із вина і мелодій без нот.
Слався, музико, музико «етно»,
Нині інший гуляє народ.
Ви, Говерло, Везувію, Етно, -
Влийте магми співцеві у рот!
***
час переступив через людину
і помчав поплентався побіг

книгу та симфонію й картину
перемчав і вітер-босоніг
і пішли чиновники в поети
охопив усіх святий порив

там де мій мольберт - і центр планети
так один художник говорив

і пішов з народження до смерті
повертати в часу ночі й дні

сяють зорі в рамі на портреті
на його останнім полотні
***
епоха чорно-білого кіна
епоха чорно-білого екрана
і чорний силует біля вікна
ти з мандрів ждеш і ждеш мене кохана

вода з басейна - не вода із крана
і сонце наше з річки вирина
що ти мене діждалась - не омана
цей хтось із чорно-білого екрана
цей хтось і не омана й не мана
цей  телевізор і графин вина
зостався недопитим ще тоді
як ми любились ніжні й молоді
а все довкола грало кольорами

спливло неначе кола по воді
облич і літ печальні криптограми
і цифровий екран у півстіни -
не талик із минулого століття

о зупини політ цих літ
спини
де стрічка фотоплівки вже зотліла
і склянка поминального вина
і цих стигматів окаянна рана
і ти стоїш біля вікна одна
і радісно смієшся із екрана

у Харкові благають сінема
у Києві - пропащої Таращі
а в нас у Миколаєві зима
твої літа мої літа найкращі
і ти не плач - ти нині не одна
життя тече немов ріка і рана
з епохи чорно-білого кіна
де ти біжиш до мене із екрана
 ***
І був молодий поет.
І вірші були молоді.
Звабливий інтернет
Іще не гуляв тоді.

Як я любив крізь сон
Твій розмариновий бюст.
Смак виноградних грон,
Біль зацілованих уст…
   ***
І той, що сидів за святковим столом, -
Артист, композитор, художник,
І цей - Аполлон із високим чолом, -
Додасть нам печалей тривожних.

І ти, що в сльозах на дорозі стоїш,
А мимо - мажори невмиті…
Вітчизна,ти думав, оте, що святіш
На цілому білому світі.

Femina
Не ту я жінку вибрав у дорогу,
Не тій богині руки цілував.
Та що там я, коли самому Богу
Ми залишили небагато прав?
А ми, які ходили в атеїсти,
Купилися на блиск фальшивих віч.
І вже не треба пити ані їсти,
Але й любов із юності не клич.
Богиня зла? Мінливий образ самки?
Але під нами - молода трава.
А ти? Де ти? Чи цілував не сам ти
І руки, й ноги злого божества?
І вже, коли кінчалася дорога
І бились в ніч прощальні мотилі,
Вона прийшла, ця дівчинка-небога,
Із золотим віночком на чолі.
Напевно, їй поліські ворожбити
Дали цю карту й березовий сік.
І я пропав, аби її любити
Увесь великий чоловічий вік.
Вона мене не виграла у карти,
Хоча мене рекла бабуся їй.
І це була судьба. Сто раз удар ти
По столу кулаком - її не смій!
І скільки не живу я - долю строгу
Ніхто на цьому світі не мине.
Не ту я жінку вибрав у дорогу?
А справжня жінка - вибрала мене!
І я живу - щасливого відбору
Мені тепер до скону не знайти,
Коли я потягнуся вгору, вгору
Барвінком із могильної плити…